Знайшла нещодавно на форумі дуже старий свій твір, здається, роки з пітора йому, може й більше, нехай буде, дуже пасує до мого настрою...
Тінь
З тінню у піжмурки не граються. Вона завжди поряд з тобою – бліда, загорнута у довгу, трохи присипану пилом ковдру, із синцями під очима та сигаретою, яку сама ніколи не візьмеш у руки, за вухом. В неї завжди холодні пальці. Ніби крабові палички із морозилки, що їх дістаєш, щоб створити ілюзію продуктів моря у смаковій свідомості. Але від дотику приємно, бо в тебе горять щоки. Трохи лихоманить, але кому це цікаво? Холодні руки опалюють гарячі щоки та залишають приємне лоскотливе відчуття поділеного болю. Ти слухаєш вітер, тінь палить у темряві та ковтає якийсь дивний напій дуже схожий на узвар із м’ятою та зеленим чаєм. Звідки ти це знаєш? А хіба не байдуже? Тобі все байдуже. Давно. Може підеш та скажеш про це всім? Напишемо оголошення, передамо по радіо, надішлемо листівкою або “милом” друзям? Ні, нехай опаде листям та розтане інеєм. Хіба не все одно?
Навіщо тінь жіночого роду? Тінь взагалі не повинна мати статевої приналежності. Вона ж тінь. Він же тінь. Він – моя тінь, що стоїть он у тому закутку із пляшкою та дивиться на мене з-під лоба. Усмішка трохи торкається його чітко окреслених вуст, ніби засуджує і, в той же час, пестить тебе поглядом зсередини. Від цього погляду тепло. Не гаряче, саме тепло. Як від холодним пальців на розпеченій щоці.
А ти можеш подивитися в його очі? Ні, не можеш, бо від погляду тобі боляче. Що ти ховаєш від нього у своїх очах невідомого йому кольору? А ти знаєш, якого кольору його очі? Так, знаєш, хоча у дзеркалі його не побачиш – у тіні немає відображення, бо у тіні немає тіні. Є тільки дим, погляд, пляшка, очі…
Ще у твоєї тіні є голос, але ти його ніколи не чула, тому що завжди закриваєш вуха або робиш вигляд, що не чуєш, що вона чи він говорить. Хоча говорить завжди до тебе. Бо до кого ще? Ти подумки іноді шукаєш у собі тембр його голосу.
Його голос живе десь у свідомості. Він не ідеальний, але красивий, як у підбитого, але гордого птаха. Надламаний, низький, м’який, шовковий, шарлахового відтінку. Ти знаєш цей голос. Ти потонула у ньому, тому і не чуєш його, бо не можна почути те, частиною чого ти є, бо ти вже давно його частина, а він – твоя тінь.
Різкий вітер порушив твою думку і залишив її слід десь у свідомості, перекинувшись полум’ям на інші думки, потонувши у твоєму смутку та позичивши декілька носовичків у солоної сльози, що тече твоєю щокою, поділивши її, гарячу, на береги, та тоне у повітрі, залишивши ледве помітний аромат моря. Ти давно його не бачила. Довше, ніж свою тінь.
Твоя тінь скидає ковдру. Його тілом біжить смужка холоду, але скинута ковдра – для тебе. Твої плечі огортає щось тепле та знайоме, щось рідне, але водночас далеке, бо ти можеш зрозуміти те, що відчуваєш у цій ковдрі, вкритій пилом, такій старій, але такій знайомій, тобі важко зосередитись, залишки свідомості засинають у тобі. Є тільки дим, погляд, пляшка, очі, голос, ковдра та тінь. Бо ти – давно вже тінь своєї тіні…